Політична реформа: Українці безсилі вплинути на закон

Проведена похапцем і нашвидкуруч політична реформа стала своєрідним недоношеним дитям збанкрутілої української влади. Разом із нею в лексикон та в голови українських громадян надовго “в’їлися” такі модні терміни, як коаліція, парламентська більшість та розпуск парламенту. Більше того – вони стали звичним і майже буденним явищем. До слова, саме це явище і привело до чергових позачергових (і не останніх) виборів.

То, чи треба було реформувати задля подальшої нестабільності? Що суттєвого в житті так званого “маленького українця” змінила чи може змінити ця реформа?

Усім  відомо, що головна мета політичної реформи – це збільшення підзвітності і відповідальності влади перед громадою. У такий спосіб наша держава має наблизитися до європейських стандартів. Водночас ініціатори реформи домагалися передусім змінити розподіл повноважень між Президентом, урядом і парламентом так, щоб баланс сил у владі був демократичнішим. Це офіційно.

Поряд із цим, усі чудово усвідомлюють, що у новій “реформованій” редакції Конституції України залишилося чимало така званих “чорних дір” – тобто, місць, що потребують додаткового тлумачення щодо розподілу повноважень між президентом та Кабміном. І усунути цю проблему нині можуть або рішення Конституційного Суду, або нові закони, що ухвалить парламент.

Та навряд чи більшість так званих пересічних українців знають, що змінила Конституційна реформа. Спробуємо це проаналізувати.

Отож, як бачимо зміна Конституції прямо не впливає на місцеву владу, від діяльності якої безпосередньо залежить доля згаданого “маленького українця”. Адже щоб там не робилося у Києві, звичайних громадян як правило більше бентежать такі земні речі, як ріст цін та тарифів, рівень бідності, наявність роботи у власному місті тощо. Звідси висновок – на місцевому рівні теж потрібні реформи.

Наразі політики та експерти лише дискутують щодо цього, якими мають бути ті зміни і як їх запровадити. Поки виглядає на те, що для запровадження політичної реформи на місцевому рівні має відбутися щонайменше серйозне громадське обговорення. Адже, як уже зазначалося вище, звичайні українці не дуже проінформовані про ініціативи влади – що вже говорити про можливість вплинути на втілення цих ініціатив.

До слова, досвід таких обговорень, які згодом призвели і до реформ, нині мають усі країни ЄС, а також Канада та Нова Зеландія. Правда, у зазначених країнах громадські консультації ініціюють та організовують органи влади у найширшому розумінні: уряд, місцеві адміністрації та ради тощо. Цікаво й те, що публічні консультації відбуваються безпосередньо перед ухваленням рішень, а не замість них.

Під час громадських обговорень (чомусь не дуже популярних у нашій країні) люди висловлюють свою позицію щодо того чи іншого питання і пропонують альтернативні варіанти. Відтак урядовці дізнаються як суспільство сприйме те чи інше рішення уряду – тому краще усвідомлюють наслідки цього рішення.

На жаль, для запровадження описаної вище системи громадських обговорень Україна за 16 років незалежності так і не доросла. Самих майданчиків – від періодичних громадських обговорень до постійних громадських рад при міністерствах та центральних органах влади – створено чимало. Але ефективність публічних консультацій вкрай низька. У чому справа?

Річ у тім, що українське законодавство не зобов’язує урядовців зважати на результати громадських обговорень. Тому маємо замкнене коло – звичайні громадяни не можуть впливати на реформування головного закону держави, оскільки цього просто не передбачають інші закони.

Юля Маленька, для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: