Три міфи про НАТО

Цього тижня два  головних українських Віктора - Андрійович та Федорович – ніби навмисне помінялися місцями: Прем’єр раптом почав наполягати на негайному проведенні референдуму щодо вступу України до НАТО, а Президент – у звичній йому манері заявив, що про НАТО можна говорити лише тоді, коли “народ до цього визріє”.

Подібними своїми заявами монстри української політики ще більше спантеличили і без того спантеличених “визріваючих” громадян. Адже, приблизно половина країни вважає, що Україна повинна стати членом НАТО - мовляв, це сприятиме соціальному та економічному розвитку нашої держави та буквально відкриє їй двері до омріяного Євросоюзу. Водночас інша половина країни переконана, що від НАТО потрібно триматись якнайдалі, бо вступ до Альянсу втягне нашу державу у непотрібні війни і (чи не головний аргумент) зіпсує полюбовні стосунки з одвічним старшим братом – Росією.

По великому рахунку і перше, і друге твердження є надто перебільшеним. Бо не таке страшне НАТО, як його малюють і водночас не так багато від нього щастя, як це може видаватися на перший погляд. Аби більше це зрозуміти – спробуємо окреслити основні міфи і реалії Північно-Атлантичного альянсу.

Міф 1. НАТО розпочало величезну кількість воєн, у які обов’язково втягне Україну. Насправді – чи не найбільш неправдивий міф. Бо в дійсностіі НАТО розпочало лише… одну (!) війну. І навіть печальнозвісну війну в Іраку розпочало не НАТО.

Агресивність НАТО – це типовий міф радянських часів, така собі комуністична “мулька” холодної війни між СРСР та США. І стереотип цей доволі вдало підтримується на Україні антинатовськими політичними силами, а також антинатовською пропагандою часів Кучми та усіх українських передвиборчих кампаній. Бо самою метою створення НАТО було запобігти агресії і бути оборонним (а не наступальним !) блоком. Впродовж свого існування НАТО не здійснило жодної агресії,  лише брало участь в миротворчих операціях – діяльність Альянсу в Югославії, Афганістані чи в Іраку була передбачена відповідними резолюціями ООН. Окрім цього, НАТО безпосередньо керують цивільні політики – і навіть присутній в Альянсі Військовий комітет є підзвітним цивільній (!) Раді НАТО.

Проте, небезпека для України тут є в дещо іншому контексті. Наша держава (як й інші нові члени НАТО), вступивши в Альянс, не чинитиме визначального впливу на формування і реалізацію стратегії НАТО - відтак, через певну залежність від США, Україна не зможе ухилитися від участі хоч і в миротворчих, та всеж у військових операціях.

Міф 2. Вступ України до НАТО зіпсує стосунки з Росією. Для справедливості слід зазначити, що важко зіпсувати те, що і так зіпсоване…

Проте, у цьому аспекті є дві сторони медалі. З одного боку – Україна у разі вступу до НАТО нарешті припинить копирсатися у геополітичному болоті і та ж Росія почне нас більше поважати як членів надзвичайно потужної міжнародної воєнно-політичної організації і відкидатиме думки про збільшення території Російської Федерації за рахунок України. З іншого боку – українсько-російські стосунки і справді можуть погіршитися, бо Росія може вдатися до певних видів політико-психологічних тисків й економічних важелів – як-то збільшення ціни на газ.

Звісно, Україна у цій ситуації має виходити насамперед із національних інтересів і паралельно із цим продовжувати діалог із своїм (хочемо ми того чи ні та найбільшим)  сусідом. Наша держава повинна ретельно проаналізувати стратегічні інтереси Росії на території України і тоді визначити параметри свого вступу до Альянсу, який би не зашкодив відносинам у трикутнику НАТО-Росія-Україна. А вже зваживши усі “за” і “проти” надзвичайно відповідальним є момент донесення реальної ситуації до простих громадян  - без політичних спекуляцій та надмірного апелювання до емоцій.

Міф 3. НАТО – це дорого для України. 100% - лише міф. Тут варто згадати знамените “скупий платить двічі”. Так, вступ до Альянсу потребує грошей, та їх витрата буде ефективною з точки зору національної безпеки – бо принцип колективної обороноздатності завжди (!) дешевший. Більше того – жодна країна, котра вже є  членом НАТО, внаслідок цього не збанкрутіла.

Якщо ж говорити більш конкретно – втуп до НАТО вкладається у межі військового бюджету країни. Адже Альянс не вимагає від нових членів витрат на переозброєння та повної мілітаризації країни-вступника. Єдина вимога щодо витрат – це максимум 2% від ВВП країни. Що ж стосується видатків на користь функціонування НАТО як організації - ці видатки (і це перевірено досвідом усіх, без виключення, членів Альянсу) не перевищують 0,5% загальних витрат на оборону кожної країни.

Окрім цього (і про це чомусь не згадують противники вступу України до НАТО), існують спеціальні інвестиційні фонди, створені саме для допомоги молодим, новим країнам-членам, які мають певні проблеми із економікою, котра розвивається.

І, зрештою, держави, що були значно біднішими від України  - як-то Румунія, Болгарія чи Словаччина – успішно вступили до НАТО і жодних катаклізмів ні в бюджеті, ні в стані національної економіки це не спричинило.

Резюме. Жодна з країн, які коли-небудь увійшла до НАТО, не виявила незадоволення цим фактом і не вийшла з Альянсу. Більше того, нині в Північно-Атлантичному альянсі вимальовується нове обличчя - і це слов’янське обличчя, бо членами НАТО вже є слов’янські Польща, Чехія, Словаччина, Словенія та Болгарія. Та це вибір цих країн. Про український вибір говорити поки рано.

Однозначно, рішення про вступ чи не вступ до НАТО мають приймати громадяни України на загальнодержавному референдумі. І, ставлячи галочку навпроти “підтримую” або “не підтримую”, кожен з нас має керуватись не рукою Москви чи Вашингтону, а власним переконанням, котре базуватиметься на тому, у якій країні далі хочемо жити.

Р.S. І не слід особливо зважати, за що там чубляться Віктор Федорович із Віктором Андрійовичем. Повірте, насправді НАТО тут ні при чому.

Ганна Веселка, для JeyNews

< Назад

Назвіть себе *
Ваш e-mail *
Ваш коментар*
	Введіть код, зображений на рисунку: